День тиші в моєму серці
7 жовтня 2023 року. Арабо-ізраільський конфлікт.
Сьогодні я прокинувся від тривожних новин. Мої стрічки в соцмережах стали чорними від слів і фотографій. Світ затамував подих. Я теж.
Я араб. Я виріс у регіоні, де біль передається з покоління в покоління. Де пам’ять — це не тільки те, що в книжках, а й те, що в жилах. Але я — також митець, журналіст, людина, що живе в діалозі. І тому сьогодні я не кричу. Я мовчу.
Цей день — не для гасел. Не для прапорів. Не для лайків. Цей день — для співчуття. І для сумніву. Для запитань, на які не існує простих відповідей.
Я думаю про дітей. У всіх містах. І на всіх берегах. Я думаю про матерів, які чекають своїх синів і не знають, чи дочекаються. Я думаю про біль — не «наш» і «їхній», а просто біль. Людський. Без національності. Без політики. Без заголовків.
Сьогодні я — у Києві. У місті, яке саме переживає війну. Я знаю, як тут болить. І тому не можу мовчати про те, як болить в інших. Але я також вірю: є сила в тих, хто говорить не мовою зброї, а мовою серця. Я не політик. Я не військовий. Я — голос. І тому прошу: нехай усі голоси, що лишаються людяними — звучать голосніше за ракети.
Нехай ті, хто хоче миру, не бояться про нього говорити — навіть тоді, коли світ штовхає до ненависті. Навіть тоді, коли правду кожен бачить по-своєму.
Сьогодні я молюся — за всіх. І вірю, що серед попелу може вирости трава. І що колись замість списів люди піднесуть одне одному хліб.
„Мир — це не слабкість. Це найвища форма мужності....“
- Діаб Нуреддін -
І я обираю бути мужнім. Мовчки. Словом. Серцем.