Про арабські та українські казки
Я не знаю, чи вірите ви в казки. Але коли ти приїжджаєш у чужу країну з валізою, повною мрій, найпершими друзями стають ті, кого ти знаєш із дитинства — герої фольклору. Я виріс у Каїрі, у багатому місті зі старовинними вулицями, картинами піску й спеки, де вечорами бабуся тихим голосом розповідала мені про хороброго Синдбада, який сім разів кидав виклик морю, і про бідного Алладіна, що мав лише лампу, але велике серце.
Про перші дні повномасштабного вторгнення
Я прокинувся від звуку, якого не чув ніколи в житті. Це був не автомобіль, не грім, не голос. Це був звук розірваного неба. Спершу я подумав, що мені сниться. Але реальність дуже швидко спростовує сни. Звуки вибухів віддалялися і наближалися, сирени кричали в повітрі, як поклик до чогось невидимого. Я вийшов на балкон. Над Києвом сходило сонце. Місто не зруйноване. Воно дихає, мов нічого не сталось. Але тиша між вибухами — інша. Вона пахне тривогою.
7 жовтня 2023 року. Арабо-ізраільський конфлікт.
Сьогодні я прокинувся від тривожних новин. Мої стрічки в соцмережах стали чорними від слів і фотографій. Світ затамував подих. Я теж.
Східна гідність і європейська свобода: конфлікт чи діалог?
Я народився в Каїрі — місті, де повітря пронизане словами предків, де честь важить більше, ніж успіх, а сором — не емоція, а соціальна межа. Тут людина живе в очах інших. Її вчинки — це не лише її справа. Це вчинки родини, роду, громади. І коли я опинився в Україні — вільній, красивій, живій — мене вразила інша парадигма: тут свобода — головна цінність. Людина відповідає лише перед собою і своєю совістю. І от уже кілька місяців я живу між цими двома світами — між честю і свободою, між соромом і особистим вибором. І думаю.
Про народну мудрість України і Єгіпту
У кожного народу є своя мова серця, але є ще глибша — мова мудрості. Це — приказки та прислів’я. Вони передаються з покоління в покоління, як молитва, як заповіт, як зерно, що проростає в новому ґрунті, але не забуває, звідки воно.