Жалюзі

Про спокій і затишок рідного дому

Мама колись казала мені: «Прикрий жалюзі на балконі…»

Ті старі дерев’яні штори, що складалися навхрест, пропускаючи лише тоненький промінь — ледь живе світло, яке розливалося по залі, мов тиха надія. У тому світлі було щось дивне: затишок, близькість, відчуття дому, де навіть тиша дихала теплом. Ми лягали подрімати, прокидалися, пили чай, а тим часом уже входив вечір — з його прохолодою,

з ароматом призахідного неба, з тими чарами, які знає лише Каїр.

Я так сумую за тим часом… За тим повітрям, що приносило спокій, за вулицями, які ніколи не сплять, за гомоном базарів, за вогниками набережної, де місто віддзеркалює себе у Нілі. А найбільше — за тобою, мамо. Ти пішла від мене, коли мені було лише двадцять два. Ти боролася з важкою хворобою, але сили покинули тебе. І я залишився з болем, з тишею без твого голосу, без того «закрий штори» — простого слова, яке тепер звучить у мені вічністю.

Мені бракує твоїх рук, твого сміху, твого погляду, який завжди вмів втішати. Мені бракує навіть буденних дрібниць, що тоді здавалися такими звичайними, а тепер — як скарб.

О, мамо… Нехай Господь з милістю прийме тебе, і нехай ті наші прекрасні дні ніколи не зникнуть з пам’яті. Бо в моєму серці живе Каїр, і в ньому — ти.

„О, мамо… Нехай Господь з милістю прийме тебе, і нехай ті наші прекрасні дні ніколи не зникнуть з пам’яті. Бо в моєму серці живе Каїр, і в ньому — ти“

- Діаб Нуреддін -

Tags: Приказки, Народна мудрість