Похід на кіностудію

Я приїхав в Україну з мрією — будувати культурні мости. Але цього разу міст, який простягнувся, не був з бетону чи сталі. Він був з кіноплівки, світла і пам’яті. Моя подорож на кіностудію імені Олександра Довженка стала для мене не просто екскурсією — це була зустріч із душею українського кіно, мовчазною, але промовистою.

Я приїхав в Україну з мрією — будувати культурні мости. Але цього разу міст, який простягнувся, не був з бетону чи сталі. Він був з кіноплівки, світла і пам’яті. Моя подорож на кіностудію імені Олександра Довженка стала для мене не просто екскурсією — це була зустріч із душею українського кіно, мовчазною, але промовистою.

Цю особливу подію ініціювала й організувала моя продюсерка Тетяна Ульянич — саме вона прокладає стежки до справжньої України, до її глибини, мистецтва, болю й краси. А екскурсію провела Юлія Герасимович — головна креаторка музею. Її голос, енергія і любов до кожної деталі зробили цю подорож справжнім ритуалом поваги до кіномистецтва.

Але найголовніше — цей музей живий. Тут можна торкатися експонатів, приміряти справжні костюми зі знімальних майданчиків, вдихати запах гримерок, сісти за стіл самого Олександра Довженка, у його кабінеті, який збережено як місце пам’яті. Це не музей «за склом» — це місце, де минуле і теперішнє зустрічаються в дії, в контакті, в емоції.

І які ж це експонати! Усі вони — з відомих стрічок українського кіно:

  • «Тіні забутих предків» — гірська поезія, яку зняв Сергій Параджанов, вічна пісня про любов і традицію;

  • «У бій ідуть лише старики» — фільм, що поєднав гумор і трагізм війни;

  • «Пропала грамота» — епічна балада з магічним присмаком народного духу;

    І багато інших, що творили українську візуальну ідентичність.

Я, єгиптянин, який виріс на фільмах Юсефа Шахіна й на музиці Фейруза, відчув несподівану близькість. Українське кіно вміє бути поетичним і глибоким, як і наше. Вміє говорити через землю, небо, тишу. Вміє знімати не про війну, а про людину в ній. Не про землю, а про те, як вона живе в серці.

Довженко — не просто ім’я. Це — етична категорія, це людина, яка знімала фільми, що промовляють до природи і Бога. Я відчув, як сильно ця студія зберігає його присутність.

Мені хочеться, щоб єгипетські фільми теж з’явилися в цих стінах, а українські — на екранах Каїра. Ми маємо що сказати одне одному. І маємо чути.

Коли ми торкаємося справжнього - воно торкається нас у відповідь

- Діаб Нуреддін -

Такою була моя зустріч із українським кіном. Не випадковою. Не офіційною. А живою. Людяною. Вічною. Дякую, Тетяна Ульянич, за бачення й ніжну увагу до культури. Дякую, Юліє Герасимович, за збережену пам’ять і живу тишу кіностудії.